Лінійна та стійка Наталія Горбань

Горбань Наталія Воломирівна

Дата та місце народження: 25.09.1983, м. Київ.

Освіта: КНУ ім. Т.Г. Шевченка; механіко-математичний факультет; спеціальність: статистика.

Початок роботи в ІПСА: 2013.

«Чому ти мене не слухаєш? Тобі двійка!»

Як Ви стали математиком і чи були до цього якісь передумови в дитинстві або юності? Я добре навчалась у школі, і математика мені досить непогано давалася. По-перше, у мене бабуся вчитель математики, і сама я з родини науковців: і тато, і мама працювали в інституті гідромеханіки. Також по іншій лінії бабуся була вчителем історії, а дідусь — української мови та літератури. Мене завжди налаштовували на те, що математика є важливою, їй приділяли найбільше уваги під час навчання в школі, тому я обрала саме її.

Що надихнуло займатися викладанням? Я завжди хотіла бути вчителем, неважливо якої саме дисципліни. Коли я була маленькою, мені подобалося садити іграшок-звірят, яких я навчала. Молодшого брата також садила посеред цих іграшок, намагалася вчити його читати, писати, малювати. А коли він мене не слухав, то я завжди кричала: «Чому ти мене не слухаєш? Тобі двійка!». Мені це завжди дуже подобалося. Я мріяла вступити до педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, щоб стати вчителем математики, але батьки порадили спробувати вступити не до одного ЗВО. Я подалася до КНУ на мехмат, а оскільки була медалісткою, то вступала за співбесідою — і мені відразу повідомили про зарахування. То я вже так і залишилась у КНУ і відразу поїхала на море, як я пам'ятаю, до тітки. Таким чином була вирішена моя доля — вступом не до педагогічного, а до університету Шевченка.

Ви отримали бакалавра, магістра, кандидата наук у Шевченка, а як потім продовжили кар’єру? Протягом навчання в магістратурі я вже працювала у страховій компанії. Чесно кажучи, робота була досить нудна… Ніде в цій компанії я не використовувала нічого з тих теорем, які вивчала в університеті. Це було трохи образливо, бо я витратила стільки часу на навчання, на цей функціональний аналіз і так далі. Робота була більшою мірою технічна, аніж творча, чи та, яка потребує задіяння креативу або серйозних роздумів. Тим не менш, я працювала там, у мене була непогана зарплатня, як для того часу. І я не планувала вступати до аспірантури.
Але одного разу трапилась історія, яка змінила моє життя. Якось у липні, зранку, ідучи на роботу, я потрапила в невелику аварію — мене збила машина. Слава Богу, нічого серйозного, але я втратила свідомість. Коли прийшла до тями, якісь люди вже викликали швидку, зателефонували моїй мамі, і мене відвезли до лікарні. І вже там я весь час думала: яке марне моє життя, як мені нудно, чому я роблю зовсім не те, що завжди хотіла — працювати вчителем. Добре, я не закінчила пед. інститут, але можу принаймні викладати. У цей час мій тодішній хлопець випадково дізнався, що я в лікарні, про що розповів моєму науковому керівнику з університету. Після чого він зателефонував мені — просто хотів підтримати, дізнатися, як моє здоров'я. А я йому кажу: «Можна я піду до вас в аспірантуру?» *сміється*. Таким чином, коли я вилікувалась, то прийшла в страхову компанію, підійшла до нашого начальника та кажу: «Я, напевно, буду звільнятися, тому що хочу вступати до аспірантури.» Подала документи, склала іспити…

А як саме після аспірантури Ви пройшли до роботи в ІПСА? Так сталося, що поки я навчалася в аспірантурі, у мене змінився сімейний статус, народилися діти — два сини. Ну і коли я закінчила аспірантуру, виникло таке питання: «Куди йти працювати?», і справа в тому, що саме в ІПСА займалися цією тематикою. Це був покійний Мельник Валерій Сергійович, колишній заступник директора ІПСА з наукової роботи. Він займався саме тією ж тематикою, як і ми з моїм науковим керівником. Мене порекомендували на місце в науково-дослідницькому відділі. Спочатку була молодшим науковим співробітником, 2017 року вже перейшла на кафедру, як на основне місце роботи.

Чи відрізняються підходи до роботи та ставлення до математики в цих конкуруючих університетах? Є різниця: я вчилася на механіко-математичному факультеті, наша основна спеціальність — математика. Вона викладалася від першого по шостий курс. ІПСА — це трошки інше. Для вас математика — фундамент для отримання знань зі своєї основної спеціальності. І я не хочу сказати, що заздрю, але вважаю, що у вас чудова освіта, тому що вона поєднує в собі величезні провідні й прикладні знання, є більш всебічною, аніж була в мене. Наша математика була глибокою, але нам бракувало прикладних курсів.

А от якщо підхід до роботи порівнювати, чи є якісь особливості або цікаві речі? Мені складно порівнювати, тому що я закінчила університет все ж таки доволі давно, і, напевно, на мехматі багато чого змінилося. Тут скоріше буде не порівняння закладів, а порівняння поколінь. І що мені подобається в ІПСА, то це неймовірне середовище — симбіоз потужної студентської спільноти та професійного викладацького складу кафедр. У роки, коли я навчалася, студенти не могли впливати на якість навчального процесу, не мали таких важелів, таких потужних студентських організацій. Мені подобається, що відбувається ціла еволюція навчального процесу.

У Вас є якісь наукові проєкти, публікації чи саморозвиток, що не зовсім пов'язаний саме з викладанням в ІПСА, а, можливо, в математиці або суміжних сферах? Кожен викладач є науково-педагогічним працівником, і наявний цілий перелік ліцензійних умов, які він має задовільняти. Це не є наше право чи бажання займатися наукою, це наш обов'язок — писати статті, працювати в науковій тематиці. Хтось більше розвивається в прикладній сфері, тобто отримує патенти, здійснює якісь розробки, я захищала кандидатську дисертацію, писала наукові статті. Безсумнівно, у мене є певний перелік публікацій. Основний напрямок моєї наукової роботи — це диференціальні рівняння. Кандидатська дисертація була присвячена диференціальним рівнянням із частинними похідними, дослідженню асимптотичної поведінки їхніх розв'язків. Фактично, моя наукова діяльність тісно пов'язана з моїм викладанням.

У Вашому резюме зазначено, що Ви брали участь у міжнародній конференції в Ельгерсбурзі у 2016 році. Чи можете описати, як це було, можливо, був якийсь досвід з іншими міжнародними конференціями? Це була наукова школа для молодих учених. Я та дві мої колеги подали заявки, написали резюме, після чого ми отримали відповідь, що проходимо. Далі нам оплатили проживання, виділили кошти на дорогу. Конференція проходила в невеличкому селі Німеччини, а організували цю наукову школу декілька німецьких університетів. Ми відчули себе знову студентами, тому що кожного дня в нас було по 2 лекції з нової для нас тематики. Одна з них — це диференціальні рівняння з частинними похідними, а друга пов'язана з теорією ймовірності. Там я зрозуміла, що наш рівень володіння математикою не такий уже й низький у порівнянні з німецькими й австрійськими студентами.
Варто відзначити неймовірну пунктуальність німецьких викладачів. Одного разу в лектора на 10 хвилин раніше закінчився матеріал, тому він мав би завершити лекцію. Але потім викладач зрозумів, що він зобов'язаний довести пару до кінця. Швиденько відкрив комп'ютер, щось запрограмував, і за цей час встиг показати слайди й декілька прикладів на застосування його теорії.Було трохи тяжко в тому плані, що все навчання відбувалося англійською мовою. Особливо під кінець дня завжди починала страшенно боліти голова, тому що в будь-якому випадку складніше сприймати інформацію іноземною мовою. Це треба в себе в голові вкласти, перекласти, ще й усвідомити.
Окрім подорожі в Німеччину, я їздила у 2019 році на науковий семінар в італійський університет Салерно. Працювали з самого ранку, проте вже після 12 години були абсолютно вільні. Тому, фактично, це був як тиждень відпочинку на морі. У порівнянні з Німеччиною дуже впало в очі те, що італійці не настільки пунктуальні.

А загалом, Вам подобається подорожувати? Подорожувати, напевно, подобається всім. Навіть попри мою нелюбов до довгих доріг. Наприклад, якщо це автобус, мусиш їхати приблизно 20-30 годин. А от бувати в нових місцях — це цікаво. Я не можу сказати, що багато подорожувала за своє життя: трохи було, але хотіла б більше.
Якщо мене запитують, де саме я б хотіла побувати, мені в першу чергу спадає на думку Прага. Люблю готичний стиль в архітектурі.

«Ваше навчання — це ваша робота над собою, ваші намагання чогось досягнути»

Тепер поговоримо про викладацьку діяльність в ІПСА. Є цікава фраза одного зі студентів: «Дифури в неї не засвоїть тільки пофігістичний пеньок, який взагалі нічого не робитиме». Це студенти настільки здібні, чи Ви — професіонал своєї справи? *сміється* Мені б, звісно, хотілося, щоб це був другий варіант. Я думаю, що тут має місце симбіоз, а саме: поєднання надзвичайно сильних студентів, ну і, можливо, мене як викладача… Напевно, я й не найгірший викладач…

Ви слідкуєте за академічною доброчесністю чи вірите, що студенти не списуватимуть? Чи часто студенти намагаються хитрувати на Вашому предметі та якось нечесно отримувати оцінки? Безумовно, я ж не настільки наївна людина, усі все розуміють. Минулого року я трохи змінювала й індивідуалки, і варіанти контрольних. Але я ж не можу зробити 100 варіантів. Так, я помічала схожі роботи одного варіанта. Проте, під час дистанційного навчання я не маю змоги довести, що студент списав. Слід відзначити, що отримати потужні знання та навчитися ними користуватися — це, перш за все, завдання студента. Погодьтеся, не кожен випускник ІПСА відразу стає успішною людиною. Досягають величезних успіхів люди, які працюють над собою. Ваше навчання — це ваша робота над собою, ваші намагання чогось досягнути. Якщо ви списали ту роботу, це вас нічому не навчило. Я поставлю цю оцінку та й годі, на мене ж це ніяк не вплине – це вплине насамперед на вас.
Уже і не про зараз говорю — у нас іде війна, і я ловити за руку нікого не збираюся. На мою думку, списувати в такий період — це низько та підло. Держава довірила вам важливе завдання — вчитися. Одні люди воюють, інші волонтерять, хтось готує їсти для солдатів — кожен робить те, що він зобов'язаний робити. Студенти в цей період повинні вчитися — це ваш обов'язок згідно із законом.

«Мені виділено було місце на кухні»

Повернемося трішки в минуле: під час навчання або роботи Ви покладалися більше на удачу чи на знання та старанність? Напевно, все-таки більше на знання й старанність. Хоча, у мене є така особливість характеру — я завжди все відкладаю на останній момент. Коли, наприклад, потрібно терміново щось зробити: чи статтю підготувати, чи запит, чи щось, що стосується наукової чи викладацької діяльності, то робота йде непродуктивно. А от в останній день якесь осяяння відбувається. Розпочинається активна діяльність без сну, без їжі — і все починає виходити. Як правило, коли вже зовсім дедлайн наступає, то якісь процеси в мозку активізуються.

Як пройшло Ваше студентське життя? Можливо, можете згадати якісь цікаві моменти? Студентське життя — це період юності, спілкування з друзями, свободи. Напевно, так, як і в більшості студентів відбувалося: компанії, спілкування, вечірки, зустрічі з групою, наприклад, на танцях. *посміхається* Ну я ж була молодою: ясно, що мені подобалися дискотеки, це ж очевидно. Я люблю компанії, вечірки, прогулянки та паті. Пам'ятаю, як влітку декілька разів їздили в студентські табори на море, у Крим.

До речі, про вечірки: під час них студенти часто отримували перевірені Вами домашні завдання о третій ночі, і виникає логічне запитання: чи спите Ви взагалі, і, якщо так, то коли? Ох… Справа в тому, що під час ковіду відбулося проникнення роботи в домашнє життя й навпаки. Як мама, як член сім'ї, я маю сімейні обов'язки, до яких ще додалися робочі. Діти також були на онлайн-навчанні більшу частину року. Усі постійно вдома, а щоб підготуватися до пар або перевірити роботи, мені потрібна тиша та щоб ніхто не заважав, аби сконцентруватися. Оскільки під час дистанційного чоловік в одній кімнаті, діти — в іншій, усі працюють за комп'ютером — мені було виділено місце на кухні. От і постійно хтось: «А що їсти? А що це?...», що мені дуже заважає. І я сама по собі сова: процес мислення в мене вночі починається. Зранку мені дуже складно думати, взагалі не працюють мізки. Коли є можливість поспати довше — це чудово. Виходить так, що весь тиждень я майже не сплю, а потім на вихідних можу вимкнутися годин на 19…

Як диференційні рівняння об’єднують серця

Розкажіть трішки більше про сім'ю. У мене два сини, вони підлітки, одному ось буде 16 років. Він закінчив дев'ятий клас, зараз в десятому. І молодшому 14. У них зараз трішечки такий вік *посміхається*, коли мама вже не є авторитетом для своїх дітей, завжди щось говорить не так, весь час мої слова піддаються сумніву. «Мама, ти неправильно мислиш, ти ретроград», — мене постійно в цьому звинувачують хлопці.

А як Ви зустрілися та познайомилися зі своїм чоловіком? Ми разом навчалися в одній групі в університеті. Почали зустрічатися на другому курсі.

Ваші стосунки, як двох математиків, були більш романтичними чи прагматичними? Спочатку романтичними, потім прагматичними *сміється*.
У мене розумний чоловік, і він добре вчився, один із найсильніших студентів у нас на потоці. І, безумовно, я його запитувала дуже часто, він мені допомагав розібратись у матеріалі. Насправді, чого ми почали зустрічатися, зараз згадую: нам трапився один варіант розрахункових робіт із диференціальних рівнянь *посміхається*. І я до нього підійшла на перерві, кажу: «Ти ж дивися, у нас з тобою один варіант, будеш мені допомагати». І ми почали разом виконувати ці завдання, а з часом почали зустрічатися. Так що диференціальні рівняння, можна сказати, поєднали.

Чи можна назвати ваше кохання асимптотично стійким у цьому контексті? *сміється* Ну, асимптотично стійке — це про те, чи прямує до нескінченності. Поки що не перевірили експериментально, але у 2005 році ми одружилися, це вже 17 років.

А чи пішли сини по Ваших стопах? Чи хочуть вони пов'язати своє життя з викладацькою діяльністю або з математикою? Вони в мене обидва навчаються в ліцеї «Наукова зміна» в Києві. Старший син вчиться в математичному класі, найбільше йому подобається саме інформатика. Він спочатку два роки вивчав Pascal і там такі речі робив, про які я навіть не знала, що це можливо. Потім Python почався… По-моєму, вони навіть обидва в мене пройшли курс на курсері: «Вступ до програмування на Python». Я не думаю, що вони хочуть викладати, чесно кажучи *посміхається*, бажання такого вони не проявляють, а от програмування їм подобається обом.

На першому місці сім'я або кар'єра? Чи завжди так було? І якщо ні, то коли періоди змінювались? На першому місці сім'я, напевно *посміхається*, навіть не сім'я — діти. Я — мама, це мій обов'язок, особливо зараз, під час війни: захистити та зберегти цей потенціал для майбутнього нашої держави.

«Люблю людей, які легкі в спілкуванні, які не мають підтексту»

Ви скрізь досягли значних успіхів, але чи важко було самореалізуватися у сфері, де переважають чоловіки? Чи стикалися з упередженим ставленням? На сьогоднішній день я бачу, що ситуація змінюється: багато і студенток, і викладачів-жінок. Я, чесно кажучи, у викладацькій діяльності в ІПСА ніколи не стикалася з тим, що когось не поважають, тому що цей хтось — жінка. Ніколи хороший викладач, який уміє донести свою думку, який є професіоналом у своїй сфері, не дозволить собі подібного. Я серед таких людей ніколи не помічала упередженості, або «Та ти — жінка…», або ще щось. Як правило, цим грішать педагоги, які самі не дуже професійно виконують свої обов’язки. Тому що викладачеві має бути все одно, хто перед ним сидить: чоловік, жінка, неформал, як він одягнений, які в нього політичні думки й т.д. Непрофесіоналізм — звертати на це увагу. Мій обов'язок, як і кожного викладача — це донести матеріал до студента. Усе інше не має нас обходити.

Які якості Ви цінуєте в людях навколо, з якими працюєте, або в студентах? Я люблю людей, які легкі в спілкуванні, які не мають підтексту, тобто відкритих, комунікабельних, розумних, з почуттям гумору — ось це я ціную. Люблю людей, які мають якісь захоплення. Коли ми почали зустрічатись із моїм чоловіком, мені дуже сподобалося, що він настільки захоплений математикою. Люблю людей, які чимось займаються для себе, для душі.

Чим самі займаєтесь у вільний час, окрім викладання та роботи з адміністрацією ІПСА? Не так багато в мене буває вільного часу. У мене сім'я, у мене двоє дітей. Давайте я розповім про довоєнний період... У мене був абонемент у Sport Life. Займалася як окремо, так і всією родиною, переважно кросфітом.
Також я люблю складати пазли, особливо під час першої хвилі ковіду, коли все було зачинено, багато цим займалася. Ми, як викладачі, тоді ще не дуже адаптувалися до онлайн-навчання. І така трохи була депресія, тому що ти в закритому середовищі. І я склала всі пазли, які в нас були вдома, а потім мені цього не вистачило — я постійно замовляла. Там збагатилися і «Розетка», і «Нова Пошта». У мене вся-вся підлога була застелена величезними пазлами, це мене заспокоювало. Тому що тяжко, коли всі вдома: кожен намагається втримати свій особистий простір.

Бліц ім. Санси Старк

Ваш улюблений тип диференціального рівняння? Лінійні рівняння.

Теорія чи практика? Практика.

Теорія стійкості чи диференційні рівняння? Теорія стійкості.

Ейлер чи Коші? Коші. Хоча Ейлер більш потужний, але хай буде Коші.

Ряд Тейлора чи ряд картоплі? Моя бабуся б образилась на мене, якби я вибрала ряд Тейлора.

3 улюблені музичні композиції? Ой-ой-ой, у мене вже все з голови вилетіло. Мені подобається Imagine Dragons, там будь-які композиції можна називати. Також люблю Amy Winehouse — це співачка, яка загинула вже, певно, більше 10 років тому. У неї був дуже унікальний голос.

І який третій музичний гурт тоді? Давайте я назву не гурт, а композицію. Саме серед класичної музики, якщо ми розглядаємо її (Моцарт, Бах і т.д.), то мій улюблений твір — Полонез Огінського…

Кататися на лижах чи засмагати на пляжі? Кататися на лижах.

Фільм чи серіал? Серіал.

Який улюблений? Та всі: «Гра престолів», люблю ще «Дикий захід». Щоправда, не можу дивитися серіали останнім часом. Напевно, життя стало насиченіше, яскравіше, але з негативної точки зору.

Чи можете виділити персонажа, з яким Ви себе асоціюєте найбільше? Не знаю, чи асоціюю себе, але чомусь мені найближча була Санса Старк *сміється*.

Не знаєте чому? Ні, не знаю *сміється*. У перших сезонах вона була така безпомічна. Її долею постійно керував хтось інший, наприклад батько. І от Санса постійно була стражденна, її перекидали з рук у руки. І в кінці, наскільки я пам’ятаю, уже в останніх сезонах, вона стала морально сильною. Не дуже пам’ятаю імен, але зупинімося на тому, що вона з немічної дівчинки стала сильною жінкою, що мені й імпонує.

Хто Вас виснажує більше: студенти чи викладачі? Я сама себе виснажую, коли трошки забагато на себе беру обов’язків, зобов’язань і т.д.

Несправедлива перемога чи справедлива поразка? Справедлива поразка.

Завершити суперечку чи доводити свою правоту до кінця? Завершити суперечку.

Спонтанність чи чіткий план? Спонтанність.

Змінити щось у минулому чи зазирнути в майбутнє? Зазирнути в майбутнє.

Довге й спокійне життя чи коротке та захоплююче? Довге й спокійне.

Що визначає успіх: наполеглива праця чи талант? Наполеглива праця.

Ваша головна мрія чи ціль наразі? Моя головна мрія — перемога, спокійне й успішне життя. Насамперед хочеться бути вдома.

Вам більше до душі українське мистецтво чи роботи зарубіжних авторів? Більше залежить від таланту автора, ніж від походження, насправді. Ми недооцінюємо наших письменників. Не думаю, що в українській літературі менш обдаровані автори, ніж у будь-якій іншій. Але письменник, який пише англійською, російською або ще якоюсь мовою, що використовується для міжнародного спілкування, має значно більше перспектив. Проте це жодним чином не означає, що наша література меншовартісна.

«Історія все розсудить»

В Олександра Довженка є твір «Україна в огні», і так склалося, що його прибрали з програми ЗНО кілька років тому. Наразі Україна знову в огні. Чи можете провести аналогії з цим твором, якщо Ви читали? До речі, «Україна в огні» я якраз і не читала. Пам’ятаю його кіноповість «Зачарована Десна», про дитинство. «Україна в огні», вочевидь, про події Другої світової війни. Ми, звісно, можемо проводити паралелі, бо вся Україна тоді була окупована німецькими нацистами. Відбулися тяжкі й трагічні події. Так само й зараз значна частина країни знаходиться в окупації. Після визволення цих територій ми спостерігаємо страшні події, що там відбувалися. Можна проводити аналогії зі злочинами тих часів, і навіть не знаю, які з них є страшнішими. Історія все розсудить. Я сподіваюся, що зло буде покаране.

Як Ви змінилися самі від 24 лютого в контексті персональності, чим заспокоюєтеся та на що сподіваєтеся? Той день, 24 лютого, неможливо забути, незважаючи на те, що нас попереджали. Я зараз аналізую: про це дуже багато говорилося в інформаційному просторі. Не можна сказати, що це прямо на нас зненацька впало. Але чомусь настільки не вірилось і настільки здавалася неймовірною така ситуація.
Як мене застала війна? Я, як завжди, десь до 3:45 перевіряла домашні завдання. Це ж другий семестр, у мене була теорія стійкості й мат. аналіз. Я якраз закінчила перевіряти взагалі всі індивідуальні завдання того тижня й лягла спати десь близько 4 години, а паралельно в мене був увімкнений телевізор. Тоді ж говорили: чи почнеться війна, чи не почнеться. Нічого не почалось, то я й лягла спати. Ну, напевно, тільки заснула, прибігає син у кімнату зі словами: «Мама, папа, почалася війна». Ми живемо на Позняках і чути було якісь вибухи. Літали безпілотники, були такі незвичні звуки. Почали за щось хапатися, а в нас не було цих тривожних валізок. Схопили деякі сумки, кидали в них усе підряд. Я вискочила на вулицю, це була 6 година ранку. Встала в чергу до аптеки, тому що всі відразу почали набирати купу ліків, то я туди теж вскочила. Хлопці побігли набрати води (у нас внизу автомат із нею) на той випадок, якщо відключать водопостачання, електрику — усе на світі. Ось, почалося все з паніки.
Звісно, на початку було дуже страшно. Першу ніч ми взагалі пішли ночувати в метро: це було жахливо насправді. Люди не мають такого переживати. Під ранок на Позняках влучило в будинок недалеко від початкової школи, куди ходили мої діти. І було чути навіть у метро, хоча воно трохи далі. Перелякалися. Потім уже в підземку ночувати не ходили. Згодом поселились у коридорі, обклалися матрацами, позаклеювали вікна. Я намагалася зберігати спокій: не було істерик, зривів, панічних атак, хоча сама себе не можу назвати сильною людиною, скелею. Вдалось якось мобілізуватись.

Чи багато планів зійшли нанівець? Які нові проблеми постали перед Вами? Моє життя значно змінилося. Так вийшло, що я зараз знаходжуся не в Україні. Все ж таки, як мама, я вирішила, що під час війни мій перший обов’язок — це зберегти своїх дітей.

Вам подобається місце, де Ви знаходитеся зараз? Я вже звикла, тому більше подобається, ніж не подобається. Це маленьке німецьке містечко. За той період, поки ми тут, трохи подорожували країною, побували в різних місцях: у Баварії, Берліні, Гамбурзі, навколишніх населених пунктах, які неподалік. Як сказати, це розширення кругозору: нові горизонти, нові обрії. Це експіріенс. Мені подобається отримувати новий досвід.

Як у Вас з іноземними мовами: вивчаєте якісь і чи подобаються вони Вам? Вчу, а куди ж мені подітися. Вивчаю німецьку з нуля. Не можу сказати, що це просто, але мені подобається — така робота тренує мозок. Це як крихітки народжуються й спочатку нічого не вміють, а потім за один рік еволюціонують від немовляти, яке лежить і йому важко навіть голову повернути, до дитини, яка впевнено бігає та промовляє перші слова. Так і в мене: від того моменту, коли я взагалі не знала нічого, та зараз, коли можу вже сказати кілька речень — це величезний прогрес. Намагаюся також зараз «improve my English», тому що в жовтні в мене починаються лекції англійською мовою в одному з німецьких університетів.

Це Ви будете навчатись чи будете викладати? Буду викладати.

Теж диф. рівняння? Applied mathematics — прикладна математика.

Чи плануєте взагалі повертатися? Які плани надалі? Я зараз працюю за запрошенням університету, маю часткову зайнятість, підписала контракт на 1 рік. Чесно кажучи, я не хочу залишатися тут, не хочу перебувати в іншій країні, так як це тяжко і морально, і фізично. Складно здолати мовний бар’єр, різницю менталітетів. Дуже хочеться додому. Сподіваюся, що в нашій країні все налагодиться. Я постійно себе переконую, що це був правильний крок, що це буде корисно, зокрема, і для моїх дітей, які дізнаються багато чого нового. Це, все ж таки, розширення світогляду, неймовірний досвід. Вони активно вдосконалюють німецьку мову, ходять до місцевої школи, щоправда, паралельно я їх усе одно примушую навчатися в українській також.

І складно їм? Ну, хто ж їх запитує *сміється*. Не можу сказати, що аж занадто складно, бо в німецькій школі дітей не сильно навантажують. Іде період адаптації, відбувається дуже м’яка інтеграція. Навколо багато учнів з України, вони в основному разом із ними. Більшу частину часу діти вивчають саме німецьку мову. Я сподіваюся, що хоча це й складно, але терпимо.

Що можете наостанок сказати нашим студентам? Я вважаю, що покоління сучасної молоді — це найкраще, що було за весь період нашої історії, неймовірний еволюційний стрибок свідомості та суспільства. Люди є вільними, без жодного страху можуть відстоювати свою думку, сперечатися з різних питань і не боятися цього. Одне з основних завдань освіти — це навчити критично мислити, дискутувати, мати власну точку зору, вибудувану на експерименті — на практиці та спостереженнях, а не на тому, що сказали. Виробити вміння формувати свої погляди, відсіювати правду від брехні.
Мене свого часу не вчили критично мислити — ми мали думати так, як нам скажуть. Я вважаю, що найважливіше в системі освіти — це не тільки знати формули та їх записувати, а вміння аналізувати, доводити, експериментувати, робити помилки та потім їх виправляти.

І останнє запитання: скільки коштує кохання? *сміється* Чесно кажучи, ніколи не думала про кохання з такої точки зору. Я вважаю, що сильні почуття є дуже цінними. Пережити такі емоції, пережити кохання — це багато чого вартує, насправді, і люди будь-що за це віддали б. Безумовно, я заміжня вже протягом багатьох років, але все ще пам'ятаю ті моменти, коли ці почуття були свіжими. Той період, коли ти наповнений якоюсь особливою енергетикою, і все вдається. Коли відчуваєш себе просто неймовірно. Можна і не їсти, і не спати, і не пити, а все одно ти заряджений, як батарейка.
От Ви питали чи повернутись у минуле, чи зазирнути в майбутнє. Напевно, краще зазирнути в майбутнє, але, щоб ненадовго ще раз відчути ті емоції, хотілося б повернутись у минуле. Цей період життя дуже цінний.