Неймовірно випадковий і невипадково неймовірний Андрій Ільєнко

Ільєнко Андрій Борисович

Дата та місце народження: 24.10.1976, м. Київ.

Освіта: КПІ імені Ігоря Сікорського; Інститут прикладного системного аналізу; спеціальність: системний аналіз.

Подорожі київськими ліфтами, святкування смерті Брежнєва, перше усвідомлення терміна «границя» й інші спогади дитинства

Яким Ви себе пам'ятаєте в дитинстві та які у Вас були захоплення? Я не можу сказати, що був дуже активною дитиною або мав величезну кількість друзів. Я захоплювався пішими та доволі довгими прогулянками Києвом. Пам'ятаю випадок із дитинства: це була початкова школа, другий або третій клас. Мені захотілося поїхати взимку до музею просто неба, що розташований у Пирогові, — 4-5 годин спокійно гуляв, після цього поїхав додому, лише тоді сповістивши батьків щодо моєї прогулянки. Звичайно, їм це дуже не сподобалося. Також захоплювався книгами, багато художньої літератури прочитав, ходив до музичної школи.

Щоправда, з школою була дуже цікава історія. Я там фактично навчався два чи три роки. У цей період трапилася Чорнобильська катастрофа, і я поїхав до Курська, оскільки там жили хороші знайомі моїх батьків, які запропонували пів року пожити в них. Після повернення бажання ходити до музичної школи я не мав, тому потихеньку припинив це. Але ж раптом сталося диво. Займаючися фортепіано в музичній школі, я не мав натхнення відвідувати заняття, але ж як тільки припинив навчання, я почав справді грати. Наді мною вже ніхто не стояв, я виконував те, що було в моїй голові: імпровізував, підбирав музику з відомих фільмів, придумував щось своє — чим я, власне, із задоволенням займаюсь і досі.

Не можу грати з листа, мені потрібно сидіти, розбиратися, яка нота що означає. Я граю лише те, що в мене в голові. Сідаю та починаю просто вигадувати якусь музику на ходу. Коли закінчую грати, я вже не зможу це повторити, бо при спробі виконати ту саму мелодію — почну грати щось схоже, але це буде вже дещо абсолютно інше.

Ви зазначили, що дуже багато гуляли Києвом. Можете описати улюблені місця або порекомендувати якісь маршрути? Оскільки це було в дитинстві, то я любив просто ходити містом, їздити та дивитися на якісь новобудови. Усі мої дитячі роки пройшли в п’ятиповерховій хрущовці, де не було ліфту, тож мені дуже подобалося відвідувати ліфти в новобудовах на околицях Києва: Троєщина, Оболонь. Центральна частина міста приваблювала мене можливістю дивитися на різних людей, на архітектуру. Якщо говорити про доросле життя, то я дуже люблю Андріївський узвіз, Паркову алею — ось ці місця.

Чи можете Ви назвати якусь композицію, яка вам найбільше подобається, яку Ви можете грати й грати? Можливо, якогось композитора? На мою думку, я досить добре знаюся на класичній музиці: не можу сказати, що люблю всю класику, але є окремі композитори, яких із задоволенням слухаю. Якщо брати фортепіанну музику, то для мене це Ліст та Рахманінов, також Скрябін. Насолоджуюся музикою ХХ століття, яка є досить складною: це й Шостакович, й Альфред Шнітке — така музика, для прослуховування якої потрібна деяка підготовка, оскільки пересічна людина в більшості випадків не зрозуміє краси й особливості симфонії Шнітке, а почує лише набір звуків. Також люблю Густава Малера — це австро-німецький композитор кінця XIX-початку XX століття, що в більшості писав симфонії, які я часто слухаю.

Щодо менш академічної музики, то я можу слухати і джаз, і радянський рок. Якщо розглядати групи, які ще 20-30 років тому були на слуху, то першочергово мені подобається ДДТ і Шевчук – він, до речі, залишається одним із небагатьох росіян зі свідомою громадською позицією, що засуджують реалії сьогодення.

Чи виявляли Ви особливий інтерес до точних наук змалечку? Моя мама закінчила фізико-математичний факультет не в Київському ЗВО, а в Естонії, у Тарту. Я, звичайно, ставив їй якісь запитання. Наприклад колись, у дошкільні роки, вона розповіла мені, що є таке поняття «границя». Я в неї запитав: «Мамо, чому буде дорівнювати границя 5?» Вона сказала, що дорівнює 5. Потім запитав про границю 7, вона сказала, що це дорівнює 7. І тут я зрозумів, що знаю, що таке границя, але зацікавленість точними науками прийшла пізніше. Під час навчання в старшій школі я справді захопився вивченням математики, брав участь в олімпіадах, мав успіхи. Ближче до вступу зрозумів, що ця наука — саме те, що мене цікавить.

А який найбільш яскравий спогад зі шкільного життя й досі з Вами в думках? Насправді, було дуже багато хорошого, я завжди сумував за шкільними часами… У нас і клас був досить згуртований. Але я абсолютно не бачив себе в діяльності шкільного самоврядування або ж гуртків. Комуністичні часи, кінець Радянського Союзу, і тут було помічено, що кожен із класу задіяний у чомусь, крім мене. Вирішили, що мене треба записати до клубу інтернаціональної дружби: досі важко сказати, що це таке було — ми мали переписуватися з якимись дружніми країнами — з Кубою, наприклад. Не знаю, чи це була моя заслуга, але буквально за місяць після мого вступу цей клуб благополучно помер. Так само відбувалось із будь-якою діяльністю, за яку я брався.

Ось у книжці «Фізики продовжують жартувати» є історія про видатного німецького фізика Вольфганга Паулі, про якого казали, що це є абсолютно теоретична людина, яка не переносила жодних експериментів. Він не любив експериментальну фізику, і не просто не любив — він взагалі вважав, що фізики не мають цим займатися. У будь-якій лабораторії, де він опинявся, одразу починали відбуватися проблеми з апаратурою, а одного разу водночас вимкнулися всі прилади. Ніхто не міг зрозуміти, у чому справа, аж виявилось, що через це місто проїжджав Паулі на поїзді. Він їхав собі на якийсь конгрес, і в той самий момент, коли потяг зупинився в цьому місті, у цій лабораторії відразу все вимкнулося. Ну це, звичайно, жарт, але можна порівняти відношення до ось таких структур, які в радянські часи були дуже популярними.

Також із розпадом Радянського Союзу можна провести аналогію? До речі, я пам'ятаю, що ще в дитячому садку, коли помер Брежнєв, я прийшов туди з дуже дивним запитанням: «А чи будемо ми це святкувати?» *сміється* Звичайно, усі вихователі були в шоці, а потім вони зрозуміли, що для мене це не була жодна трагедія, це була деяка визначна подія. А я звик, що будь-яку визначну подію потрібно святкувати. Помер Брежнєв — це потрібно відсвяткувати.

Таке запитання: от ми — СтудРада, наразі беремо у Вас інтерв'ю. Як Ви думаєте, чи розвалиться наша організація після цього? А чому б і ні? *сміється* Мій досвід показує, що може розвалитися, але я сподіваюся, що цього не буде. Мені здається, ви робите дуже багато корисних речей. Більш того, такої співпраці між студентами, яку я бачив і бачу в Інституті прикладного системного аналізу, на інших факультетах не помічаю. І коли мене часто запитують, куди вступати, я і відповідаю, що в ІПСА дуже сильні ось ці «горизонтальні зв'язки». Тут студенти допомагають одне одному. І величезна в цьому заслуга саме Студентської Ради ІПСА.

«Не можу сказати, що я був дуже хорошим студентом»

У який момент Ви вирішили остаточно пов’язати своє життя з математикою та вступити в КПІ? Як я зрозумів, це було в ліцеї, але, можливо, можете описати якийсь переломний момент, коли Ви вирішили: КПІ, математика, рухаємось так. Щодо математики конкретно це було навіть ще не до вступу, тому що я вступив на більш економічну спеціальність, коли ще не було ІПСА. Це була кафедра факультету прикладної математики, там було лише дві групи. І ось друга була аналогом 3-5 груп «Системного аналізу». Це називалося «Системи прийняття рішень у макроекономіці». І от я подумав, що це в майбутньому буде дуже цікаво, але провчився я в цій групі всього два роки. Після чого я зрозумів, що все ж таки я перейду в першу, яка була прообразом нинішнього першого потоку, де було більше математики. Коли я закінчив ЗВО, я спробував попрацювати програмістом, але відразу зрозумів, що це було не те, що це не для мене. Поготів там склалась якась дуже дивна ситуація: мені було потрібно написати програму, яка поправляла базу даних, але ніякої інформації про склад цієї бази в мене не було. І мені весь час обіцяли, що американці нам щось надішлють, а ти поки щось пиши. Я не міг зрозуміти, що можна писати, якщо нічого не відомо. А коли я сидів за комп'ютером, у мене там іноді виникали проблеми з очима, от я на це послався. Сказав, що давайте ми з вами на цьому й закінчимо нашу співпрацю. І був дуже задоволений, коли все це закінчилося, тому що зрозумів, що це абсолютно не моє.

Повернемося трішки до студентських років. Чим ви захоплювалися крім навчання? Можливо якісь хобі, друзі, вечірки, студентський активізм… Студентський активізм — ні, друзі — звичайно. Ну час від часу вечірки, їздили з друзями кудись у Карпати відпочивати. Група в нас була досить дружна. Продовжував грати, звичайно, постійно зустрічався з друзями, читав. Не можу сказати, що я був дуже хорошим студентом. Ну точніше як, я отримував хороші оцінки, але на лекціях мені завжди було нудно. Мені не хотілося розбиратись у тому, що нам розповідають. Мої конспекти взагалі були дуже погані, якщо це взагалі можна назвати конспектами. Але перед іспитом я брав хороші конспекти моїх одногрупниць, розбирався за ними, заодно пояснював дівчатам, що там у них написано. Таким чином всі добре все складали.

Повернемося до ІПСА: як змінився наш інститут із часів Вашого навчання? Масштаби змінилися, звичайно, дуже сильно, тому що зараз набагато більше груп, спеціальностей, студентського активізму, якого в мої часи майже не було. Це були 90 роки — якось трошки не до цього було. Що стосується підходів до викладання, загалом вони, звичайно, не змінилися, але є в ІПСА зараз декілька викладачів, про яких я можу сказати, що мені дуже хотілося б, щоб вони свого часу викладали й у мене. Я прекрасно ставлюся, наприклад, до Гліба Борисовича: із величезною повагою як до людини, так і до математика й викладача. До Ірини Юріївни Каніовської також. Коли я навчався, її не було, вона ще працювала в іншому ЗВО. Мені поталанило, що я навчався в покійного Юрія Вікторовича Богданського, але це був не його рік, у нас математичний аналіз викладав Віктор Григорович Бондаренко, також дуже хороший викладач. Були й ті, якими я не дуже був задоволений, багатьох із них зараз у нас уже немає. Є багато викладачів які, як на мене, дуже завзято відносяться до своєї роботи, і з якими, як мені здається, студентам дуже пощастило.

Як це, працювати з викладачами, які Вас навчали? Якось це дуже поступово переходить в іншу площину. Тобто я не можу сказати, що був якийсь конкретний момент, коли хтось із моїх викладачів, скажімо я навчався в Оксани Леонідівни Тимощук, у Наталії Дмитрівни Панкратової, не було такого щоб вони сказали мені: «Так, Андрію, тепер ми будемо спілкуватися абсолютно по-іншому, тому що тепер ми — колеги». Якось це дуже плавно відбувалося, з Юрієм Вікторовичем так само. Я цих людей розумію, коли хтось із моїх студентів стає викладачам, у мене до нього залишається абсолютно таке саме ставлення, тому що я і до студентів звик ставитися з повагою, так досить дружелюбно — так само як я до колег.

«Розумієте, до собак потрібно ставитися, як до студентів — їх потрібно любити»

Чи вважаєте Ви, що студенти ІПСА з часом деградують? Не згоден я з цим, бачу дуже багато хороших студентів і раніше бачив. Є такі, які не дуже хочуть працювати, але це абсолютно не означає, що вони не можуть. І мені здається, що ось ця думка про те, що все стає все гірше і гірше, абсолютно безпідставна, тому що завжди є хороші студенти, з якими можна працювати, яких можна зацікавити. Це стосується ІПСА, та й інших факультетів. Я ніколи так не вважав. Мені здається, що студенти навіть стають кращими, тому що в них з'являється все більше різних джерел інформації. Можливо за 30 років, коли я стану пенсіонером і мені захочеться лаяти все навколо, я прийду до такої думки, але мені дуже не хотілося б. Я завжди в захваті від спілкування зі студентами, я завжди роблю все, що можу для того, щоб їх зацікавити, і навіть тоді, коли бачу, що вони не допрацьовують, але ось у них виходить, мені все одно це дуже подобається і це означає, що ніякого погіршення немає і все нормально.

Ви доволі сильно базуєтеся на західні джерела та підходи до математики, чи дуже вони відрізняються від радянських? Дуже сильно відрізняються. Наприклад, якщо казати про Захід, основна функція університетів не в навчанні, а в науковій роботі. Так, є лекції, але немає такого, щоб викладач примушував студентів вчитися чи давав величезні домашні завдання, де потрібно порахувати 50-100 інтегралів для того, аби студенти набили собі руку. Я колись займався з одним студентом, нашим українцем, але він навчався в ТУ Берліна, він мені показував домашнє завдання: на тиждень їм давали набір із 4-5 задач, причому не такі, щоб набити руку, навчитися щось обчислювати, а скоріше теоретичні, навіть, з деякої точки зору, олімпіадні задачі. На заході відношення трошки інше: якщо ти хочеш навчатися — ти зможеш це зробити на основі того теоретичного матеріалу, який ми тобі даємо. Якщо не хочеш — це твої проблеми. Не прийнято тягнути так, як тягнемо ми.

Взагалі, якщо повернутися до різниці між західною та нашою системою, я абсолютно погоджуюся з фразою, яку колись сказала нам Панкратова, що бакалавра краще отримати в нас, магістратуру — я не пам'ятаю, а аспірантуру — їхати на Захід. На бакалавраті дають фундаментальні знання та примушують студентів навчатися. А ось магістратура дійсно краща на Заході, тому що там набагато більше можливостей і спеціальних курсів. Якщо б я зараз був студентом, то, думаю, зробив би саме так: закінчив би 4 курси в Україні, а після цього, можливо, на 5 курс кудись би поїхав.

Як нам відомо, Ви відвідували досить багато закордонних конференцій, симпозіумів, були на гранті в Німеччині. Чи не хотіли б змінити місце проживання й будувати кар'єру там? Думаю, що ні. Мені ближче наш підхід до викладання і приємніше спілкуватися з нашими студентами. На Заході все ж таки життя трошки інше, там потрібно в більшій мірі займатися саме науковими дослідженнями. Я також, коли є час, люблю цим займатися, але для мене найважливішим є викладання. У мене складається враження, що на Заході викладання — це другий обов’язок працівника університету. Насамперед він має займатися науковими дослідженнями. А мені от дуже подобається фраза, яку колись сказала одна моя співробітниця: «Чому мені так подобається викладати… От я приходжу до студентів першого курсу — і мені знову 17, приходжу до студентів другого курсу — і мені знову 18…» От я її дуже добре розумію, для мене це вкрай важливо.

Можете виділити якісь аспекти викладання або наукової діяльності в інших країнах та зазначити, де вам найбільше сподобалося? Мені подобається система викладання в німецькомовних країнах — це Німеччина, Австрія, Швейцарія. Можливо, тому що вона трошки ближче до нашої, але я не досить добре знаю систему у Франції, Великій Британії або Сполучених Штатах. Єдина спільна риса, яка дійсно є в західній системі освіти, — це якщо студент не хоче навчатися, — це його право та ніхто не буде закидувати величезною кількістю розрахункових, контрольних робіт і т.д. Є набір завдань, який він має виконати за два тижні, причому вони абсолютно однакові для студентів одного обраного курсу. Хто там буде списувати? Не знаю, не думаю, що там прийнято таке. Можливо, я помиляюся, але мені здається, що в Україні тісніший взаємозв'язок між викладачами та студентами.

Який розподіл матиме вибірка успішності списування на вашому іспиті? Проти списування нічого не маю, головне, щоб я цього не бачив. Взагалі, до списування в мене таке ставлення… Не можу сказати, що мене ображають студенти, які списують. Ні, скоріше це така забава, як у кота з мишею. Побачив чи ні.

Як це, вести один із найважчих предметів в ІПСА — теорію ймовірностей та математичну статистику? Ну я намагаюся його вести так, щоб це було цікаво. Розумієте, основна перевага теорії ймовірностей полягає в тому, що, на відміну від досить сухих інших розділів математики, цей можна пояснювати на прикладах, брати цікаві та веселі задачі з якихось іншомовних джерел. Це наука, яка має безпосереднє відношення до нашого життя: вона народилася з азартних ігор, з практики страхування. Наприклад, функціональний аналіз — це щось дуже абстрактне. Теорія ймовірностей — це, фактично, фізика. Так, з одного боку вона складна, тому що, на відміну від математичного аналізу, читаєш текстову умову задачі з теорії ймовірностей і абсолютно не розумієш, як її розв’язувати, немає стандартних схем. Але з іншого боку, у цьому ж її перевага, що вона пов’язана безпосередньо з реальним життям. Ось саме це мені в ній подобається і дозволяє викладати предмет так, щоб студентам також було цікаво.

Чи вважаєте Ви, що змогли еволюціонувати як викладач із часом? Думаю, що так. Але ця еволюція… Вона скоріше стосується не якихось професійних знань, а вміння поводити себе зі студентами. Уміння зрозуміти чого вони хочуть, що їм більш цікаво, а що ні. Пам’ятаю, на початку я дуже-дуже часто зловживав чорним гумором зі студентами. Вони могли образитися, а я не розумів чому, це ж просто жарти. Тепер я знаю, що так не можна. Жарти — це обов'язкова складова процесу викладання, але вони мають бути добрими. Усім від них має бути тепло.

Серед студентів Вас називають одним із найкращих, Ваші пари відвідують люди з груп, де Ви не викладаєте, за статистикою на ютубі записи практик і лекцій набирають сотні переглядів. Як Ви вважаєте, який секрет такого успіху? Я можу на це відповісти одним єдиним прикладом зі свого життя. Колись кафедрою ми поїхали або в Білу Церкву, або в Умань, точно не пам’ятаю. Ідемо ми колективом 15-20 людей, біжить поруч собака. Усі якось починають його сторонитися, раптом він підбігає до мене й починає ластитися. Одна жіночка такого пенсійного віку, вона, здається, уже зараз у нас не працює, запитує мене: «Андрію Борисовичу, чому Вас так люблять собаки?» Я сказав: «Розумієте, до собак потрібно відноситися, як до студентів — їх потрібно любити». Можливо в цьому є основний секрет. Дійсно люблю всіх своїх студентів.

Про вільний час, волонтерство та подорожі

Чи зараз Ви десь працюєте, окрім КПІ, чи, можливо, приділяєте більше часу саме науковій діяльності? Зараз я працюю, оскільки мені довелося виїхати, там була досить довга історія. До липня перебував в Україні та не хотів нікуди виїжджати. Працював трошки на волонтерських роботах — розвантажував гуманітарну допомогу, але це було помилкою, тому що почалися, на жаль, великі проблеми зі здоров'ям, потрібна була потрібна термінова операція, у мене почала відмовляти нога. І коли я вже зрозумів, що таким чином уже не зможу допомагати країні, ми вирішили виїхати з дружиною за запрошенням, тим більше в мене були законні підстави на перетин кордону. Зараз працюю в університеті Берна у Швейцарії, читаю тут лекції і паралельно в Києві на повну ставку. Намагаємося допомагати Україні фінансово та як тільки можемо, тому що ми розуміємо, що зараз це наш прямий обов'язок. Якщо вже не склалось у якійсь іншій допомозі, то хоча б так.

Після курсу теорії ймовірностей, завдяки цим цікавим задачам, як мінімум маніпуляція з колодами карт запам'ятовується досить добре. Чи застосовуєте Ви свої вміння в азартних іграх? В азартних іграх — ні. У мене був лише один приклад. Коли я опинився в Монте-Карло, зайшов зі знайомою в казино, програв там 5 євро, вона також програла 5 євро, на цьому все й закінчилося. Я не думаю, що насправді є можливість якимось чином застосовувати знання з теорії ймовірностей в азартних іграх. Існують деякі стратегії типу «подвоєння ставки», але казино про них дуже давно й дуже добре знає та ставить певні обмеження. Але вже конкретно порахувати ймовірність того, що ось, наприклад, ти отримав 6 карт, а серед них 4 тузи — це вже для студентів цікаво. До речі, у мене часто буває така ситуація, коли я читаю випадкові процеси. У першому семестрі є великий розділ, присвячений ланцюгам Маркова. Це дуже цікава тема, є багато студентів, які до цього не дуже цікавилися теорією ймовірностей і математикою взагалі, і раптом починають розв'язувати з величезною цікавістю ці задачі.

Ви сказали, що були в Монте-Карло. Куди Вас ще заносило та де Вам більше всього сподобалось? Мені завжди подобається їздити. Щодо країн, у яких я був, думаю, що найкрасивіша серед них — це Норвегія. Унікальне місце з точки зору своєї природи. Коли сидиш на березі фіорда, і перед тобою безкрайній водний простір… Якось це дуже близько моїй душі. Хоча, загалом, я із задоволенням подорожую Європою. В Америці ніколи не був, можливо, ще колись відвідаю. А ось європейські країни, особливо такі, у яких дійсно є можливість подивитися на природні дива, як у Норвегії — ці безкрайні простори, це море…

Мрієте ще десь побувати? Думаю, що у Великобританії. Навіть не стільки у Великобританії, скільки в Шотландії. Чомусь мені здається, що шотландські простори будуть нагадувати Норвегію. Ось ці острови біля узбережжя, пустощі, які ще з дитинства пам’ятаєш із «Макбета» Шекспірівського... Напевно, Шотландія мені б дуже сподобалась.

Що найбільше цінуєте в людях? Почуття такту та вміння поставити себе на місце іншої людини, яка зовсім на тебе не схожа. Здатність зрозуміти іншого, його складнощі з тим, що для тебе дуже просто. І вміння не засуджувати людей навколо. Для мене це дуже важливо.

Як Ви вважаєте, чи допомагає самотність самореалізації? У кожної людини по-різному, а в мене, думаю, що ні. Математика — це така наука, яка не потребує часто активного спілкування, але знаю, що дуже багатьом людям, зокрема математикам, для наукової діяльності потрібна самотність. Якби я залишився абсолютно на самоті, мені було б важко займатися чимось. Мені потрібна підтримка та важливо надавати її іншим… От саме тому, можливо, для мене такою приємною є робота зі студентами. Вона позбавляє самотності.

«Я зрозумів, що моя майбутня дружина — це дійсно найбільш близька мені людина»

Перейдемо тепер від робочих до романтичних стосунків. Яким було Ваше знайомство з дружиною? Дружина була моєю студенткою. Я викладав після аспірантури, Марина закінчувала навчання на фізико-математичному факультеті. Ми досить довго зустрічалися, у нас були різні життєві обставини. Я зрозумів, що моя майбутня дружина — це дійсно найбільш близька мені людина, і, думаю, що вона теж такої думки. Роки спілкування перед тим, як ми одружилися, показали нам, що ми дійсно люди, які створені одне для одного.

Чи відобразилося якось викладання в одному університеті на вашому шлюбі? Ми допомагаємо одне одному. У мене буває багато контрольних робіт, Марина завжди допомагає їх перевіряти, а вона зі свого боку завжди звертається до мене з будь-якими запитаннями. Ми весь час разом фактично: і на роботі, і вдома. Я не можу сказати, що від цього якось страждаємо. Навпаки, нам це дуже подобається.

Як Ви вважаєте, якою була ймовірність зустрітися з дружиною, і чи можна сказати, що вам невимовно пощастило? Я думаю, що з одного боку мені дуже пощастило, але з іншого, можливо, все було визначено колись і кимось. Якщо вірити в якісь містичні теорії, мені здається, що все склалося так, як мало бути.

А Ви вірите в них? Раніше я був абсолютним матеріалістом, зараз мені здається, що я потихеньку стаю ближчим до цих речей, розуміючи, що все ж таки щось над нами є, якимось чином керує нашим життям. Формально виразити це абсолютно неможливо. І навіть мені важко сказати: це мені хочеться так думати, чи я дійсно так вважаю. Тут плутаються бажання та реальність. Якийсь вищий містичний початок існує. Мені в це дуже хочеться вірити, і я думаю, що так воно і є.

А які цінності взагалі вас об'єднують? Скоріш за все, це розуміння, що людина має досягти чогось у діяльності, якою вона займається, неважливо якою саме. Це ставлення до мистецтва та культури, як до дуже важливої частини людського життя. Якесь почуття взаємодопомоги обов'язково має бути. Банальні речі, але дуже важливі в житті.

«Кращий спосіб подолати емоційне вигорання — лягти та нічого не робити»

Цитата: «Читать всё время Достоевского — это как все время заниматься математикой: можно повредиться умом». Чим Ви займаєтеся крім неї, щоб зберігати ясність розуму? Читаю, слухаю музику, гуляю, дивлюся кіно — багато чого роблю. Коли я був у Києві, мені подобалося займатися спортом: ходив до тренажерної зали, не знаю, як тепер буде з цією ногою… От, зараз такої можливості в мене немає. Тож залишається культура, мистецтво.

Чи взагалі стикалися коли-небудь з емоційним вигоранням у контексті математики та викладання? Як із цим впоралися? Що можете порадити тим, хто зараз це переживає? Я стикався з емоційним вигоранням, але не думаю, що це було пов’язано саме з математикою, імовірніше це особливість нервової системи людини: для когось це більш характерно, для когось менш. У мене улюблений спосіб із цим боротися — це лягти та нічого не робити. Важко таке радити студентам, але мені це допомагає. Тобто зробити паузу в усьому.

Бліц

Найкраща порада у Вашому житті? Бути собою.

Саша, Маша, Наташа та Леопольд, що вони Вам зробили? Я із задоволенням ними користуюся для того, щоб жартувати зі студентами.

Що цінніше: факт досягнення мети чи шлях до неї? Філософське питання, дуже важко сказати. Думаю що важливо й те, й інше. Якщо є лише одне, то чогось буде не вистачати.

Відпочинок на пляжі чи аналітична геометрія? (Примітка: у минулому інтерв’ю Андрій Борисович зізнався, що не в захваті ані від аналітичної геометрії, ані від пляжного відпочинку) Скажу чесно, відпочинок на пляжі.

Що вважаєте своїм найбільшим досягненням? Те, що мене люблять студенти.

Чи можете впевнено сказати, що Ви — щаслива людина? Невпевнено, але можу.

Дайте назву Вашій біографії Дружина мені нещодавно розповідала, що вона прочитала, як на якомусь могильному камені було написано: «Принаймні, він намагався». От я і хочу сказати: «Я намагався».

Чи хочеться, щоб у Вас було написано те саме? Не проти, чому б і ні, це було б досить чесно.

Книга чи фільм? Все ж таки фільм. Більше важелів, які діють на людину. Це і музика, і акторська гра, і операторська, і режисерська робота. Більше емоцій.

Працювати самостійно чи в команді? У невеличкій команді.

Що спільного в мистецтва та науки? Якщо взяти улюблені науку — математику й улюблене мистецтво — музику, то спільного дуже багато: перш за все — їхня абстрактність, відірваність від життя і, можливо, у цьому їхня сила.

На що витратили би мільйон доларів? На допомогу тим, у кого його немає й кому він потрібний.

Юрій Євгенійович Бохонов насолоджується Ріхтером, яка Ваша музична відрада? У тому числі Ріхтер. Я з Юрієм Євгенійовичем повністю згоден, що це найвидатніший піаніст XX століття, але для мене не стільки важливий виконавець, скільки саме твір і композитор.

Паніні поблизу 35 корпусу, шаурма на поляні або домашня кухня? На першому місці — домашня кухня, на другому — паніні, а шаурма — на десятому.

Математик усіх часів для вас… Колмогоров.

Довести твердження чи сказати, що воно є очевидним? Усе ж таки довести.

Сплановане життя чи переповнене несподіванками? Зараз думаю, що сплановане, хоча, можливо, 10-15 років тому я би відповів по-іншому.

Ваше життєве кредо? Як там у «12 стільцях»:

— Ваше жизненное кредо?

— Всегда.

Моє життєве кредо — це бути собою.

Яка Ваша головна мрія чи ціль наразі? Давайте я відповім чесно, але не буду нічого пояснювати. Досягнути гармонії з собою.

Проводити заняття першою парою чи п'ятою? П’ятою.

Де зручніше проводити пари: в авдиторії чи на ліжку перед камерою? Я думаю, що ви прекрасно знаєте, яка відповідь: саме на ліжку.

Запитання, які всіх дуже цікавлять

Як ви ставитесь до домашніх тварин? Усіх хвилює запитання: як ваша кішка Маша? Дуже сподіваюся, що добре. На жаль, не було жодної можливості її забрати, вона ж за великим рахунком не наша, це дворова кішка, яка 8-9 років жила на вулиці, а коли зрозуміла, що вона може залізти на другий поверх, де її нагодують і вона може поспати, то стала це робити. Але, на жаль, вона абсолютно не ручна, її неможливо винести надвір через двері, вона виходила з квартири лише через вікно. На першому поверсі є така тераса, і Маша може деревом спуститися вниз. Навіть спроби відвезти її на дачу не вдавалися. Тому, на жаль, кудись її забрати було просто неможливо. Ми там залишили нашим сусідам корм для неї. Я дуже сподіваюся, що з нею все нормально, ми дуже за нею сумуємо.

Ваш улюблений анекдот. Декілька анекдотів я люблю, хоча я не знаю, чому саме їх. Один із них чорний. Це з політичних анекдотів, які були розповсюджені наприкінці радянського часу, коли, після смерті Брежнєва, прийшов Андропов, який дуже швидко помер, а потім прийшов уже дуже хворий Черненко. Продовжу мовою оригіналу: «Сообщение в газете «Известия»: «После тяжёлой и продолжительной болезни, на 77 году жизни, не приходя в сознание, советское правительство возглавил Константин Устинович Черненко»». *посміхається*

Взагалі люблю анекдоти, у яких основний сенс дії не проговорюється, але просто сам у кінці уявляєш. Ще один розповім, знову російською.

«Наводнение в Лондоне. Сидит лорд у себя в комнате. Вбегает перепуганный дворецкий:

— Ваше превосходительство, нужно срочно бежать отсюда, Темза вышла из берегов! Сейчас всё снесёт!

— Так, Джим, я же тебя многократно учил как нужно стучаться в комнату, как нужно докладывать мне новости. Ты что, всё уже забыл? Пожалуйста, выйди, и сделай так, как я тебя это всегда говорил.

Джим выходит, через 5 минут раздаётся вежливый стук в дверь. Лорд говорит:

— Зайдите.

Заходит Джим и объявляет:

— Темза, сэр.»

«Я нарешті зрозумів, що я — українець, що я дуже люблю цю країну, що я готовий для неї працювати»

Повернемося до більш відкритих і філософських запитань. Чи можете Ви сьогоднішніх умовах будувати якісь адекватні плани на майбутнє? Ви з тих людей, що живуть у моменті? Я з тих, хто живе в моменті, а в сьогоднішніх умовах я думаю, що, на жаль, мало хто може будувати якісь плани. Ми всі можемо сподіватися та бажати зрозуміло чого, але будувати якийсь конкретний план зараз все ж таки дуже важко.

Який взагалі відбиток залишила ця війна, крім вашого релокейту? Чи повпливало це на родину? Я нарешті зрозумів, що я українець, що я дуже люблю цю країну, що я готовий для неї працювати. З'явилися такі, може трошки пафосні речі, які я ніколи б раніше собі не проговорював. Я взагалі з російськомовної родини, моєю рідною мовою завжди була російська. І тут щось сталося — я почав розуміти, що в мене є родина, що в мене є Батьківщина, яку я дуже люблю, і заради якої я готовий працювати. Якщо раніше я працював заради студентів, то тепер розумію, що студенти — це складова частина величезного суспільства, і щасливий, що мені для цього суспільства вдається щось робити.

Чи виникало, можливо, якесь мовне питання в сім'ї або у викладанні? Як Ви ставитеся взагалі до цього? Ні, я абсолютно вільно розмовляю російською й українською мовами. Для мене рідна мова людини не є якоюсь важливою характеристикою, яка визначає моє ставлення. Я не можу сказати, що в побуті перейшов на українську, тому що все ж таки я залишаюсь російськомовною людиною, але українська для мене зараз набула більш сакрального значення, ніж мала раніше. Це те, за що воює моя Батьківщина. І для мене це дуже важливо.

Ми говорили з Вами про містичні сили. Чи можна провести паралель із Вашим потягом до містики та перенесеною хворобою й операцією? Думаю, так. На жаль, у моєму житті за останні 10 років стільки всього сталося повʼязанного зі здоровʼям, що якимось чином починаєш вірити в якусь містику. Хоча, звичайно, усе це абсолютно неможливо довести з математичної точки зору, це зрозуміло. Але дуже хочу в це вірити, тому що, якщо щось є зверху, то воно має бути справедливим.

Як ви гадаєте, чи є кореляція між вашою любов'ю до математики та захопленням музикою, адже, здавалося б, у цих двох різних сферах науковці виявили багато збігів? Думаю, що є. Я казав, що з наук — математика, а з мистецтва — музика, найближче одне до одного. Вони є найбільш абстрактними представниками. Наприклад, про Ейлера казали, що він намагався скласти математичну теорію музики, але вона виявилася занадто математичною для музикантів та занадто музичною для математики. Я думаю, що такий зв'язок звичайно ж є, і він полягає в абстрактності обох наук. Так само як математики в реальному житті не існує, та сама ситуація з музикою. Тому що, на відміну від образотворчого мистецтва, від літератури, від кіно, коли відображається те, що є, все ж таки музика в реальному житті відсутня. Це також витвір людського й ось це, я думаю, дуже сильно споріднює математику та музику.

Розмірковування про помилки, мистецтво та кохання

А що любите читати? Ви казали, що справляєтеся зі стресом за допомогою книжок. Які можете виділити жанри або авторів? Якщо позбутися стресу, люблю читати детективи. Добре ставлюся до Акуніна, і мені дуже приємно, що він зайняв абсолютно правильну позицію щодо того, що зараз відбувається. Його я читав із величезним задоволенням — це дуже цікава література високого класу. Можу читати класику, європейську, наприклад. Але, коли мені хочеться розслабитися, думаю, що надаю перевагу детективам.

Чи була якась книга, яка сильно вплинула на Вас, мотивувала та, можливо, змінила Ваше світосприйняття? Так щоб зовсім змінила — навряд чи. Колись дуже полюбляв Достоєвського, але це далеко в минулому. Справа в тому, що я дуже добре бачу зв'язок Достоєвського і того, що відбувається з Росією зараз. Це в деякому сенсі наслідок.

Якщо казати про улюблених письменників і брати вже російську літературу, є один автор, який мені завжди був дуже близький своїм ставленням до людей, — це Антон Павлович Чехов. От до нього я завжди можу повертатися, він дійсно один із моїх улюблених письменників.

І ще маю назвати одне ім’я — Вільям Ґолдінґ, англійський письменник, нобелівський лауреат. Якщо вже казати про книгу, яка дала дуже багато, — це прочитаний ще в дитинстві, а потім багато разів перечитаний, його «Володар мух». Прочитавши, розумієш, наскільки швидко людина може втратити все людське — прекрасна ілюстрація до того, що ми зараз вимушені спостерігати на прикладі росіян.

Ви зазначили про Достоєвського, це «наслідок його ідей у деякому сенсі». Наскільки я знаю, мотиви його книжок пронизані тим, що «Чи може людина переступити через іншу людину або через себе». Ви зможете продовжувати ознайомлення з творчістю автора, якщо в нього неоднозначна позиція щодо війни? Думаю, що можу. Я вмію відділяти автора від його твору. Наприклад, мені подобається далеко не все, але багато в чому, музика Вагнера при тому, що я знаю, наскільки складна це була людина, знаю його відверто антисемітські та пронацистські погляди. Хоча тоді ще не можна було казати про нацизм, адже він помер задовго до того. Тому я думаю, що зміг би, але думка про те, що казав сам цей автор про конкретні події, все ж таки мене переслідувала. Але я в жодному разі не зміг би сказати, що пишаюся чи мені дуже подобається ця людина як автор, тому що він написав такий цікавий твір.

У деяких фільмів або музичних композицій є монетизація. Це впливає якось на Ваше сприйняття культури, адже на цьому заробляє гроші, наприклад, країна-агресор? Я б ніколи не дивився те, що таким чином допомогло б країні-агресору. Більше того, я побачив, що російське кіно, яке я переглядав раніше, як зараз з'ясувалося, зазвичай знімалося режисерами, котрі посіли чітку антивоєнну позицію, поїхали з Росії, сказали, що вони не можуть мати з цією країною нічого спільного. Тобто, знову ж, я не помилився у своїх мистецьких симпатіях, бо автори того, що я дивився раніше, зайняли абсолютно правильну, з моєї точки зору, позицію. Якщо казати про якогось Міхалкова, то він мені, починаючи з вісімдесятих років, був абсолютно нецікавим. Це однозначно не мій режисер, і зараз я зрозумів чому. Я побачив позицію, вона була дуже чітко виражена в його фільмах. Мене приваблюють лише його старі роботи, які тоді знімалися.

Чи має людина право на помилку? Звичайно, обов'язково.

Бохонов Юрій Євгенійович колись сказав: «Ошибки можно делать, но если они не идеологические. А вот идеологические делать нельзя». А як Ви думаєте, ідеологічні помилки фатальні чи ні? Я думаю, що навіть ідеологічні помилки можуть бути не фатальними, якщо людина, зробивши цю помилку, через моральний переворот у житті згодом зрозуміла всю свою неправоту й активним чином ось цю вину змогла спокутати. Я сподіваюся, що такі є. Небагато, звичайно, але приклади були й у фашистській Німеччині, коли люди все ж таки з часом починали розуміти, що зробила їхня країна.

Достатньо згадати Генріха Белля або Гюнтера Грасса. Останній взагалі служив у СС. А потім обидва стали найбільшими письменниками-антифашистами західної Німеччини. Я допускаю, що й ідеологічну помилку людина може допустити, а потім дуже глибоко розкаятися в цьому.

Чи можна сприймати поразку як перемогу, а перемогу — як поразку? Думаю, що можна. Перемога, яка заспокоює, дає спочивати на лаврах і не дозволяє людині розвиватися далі, — це ніяка не перемога. Така сама ситуація з поразкою: якщо вона призвела до повного перегляду свого життя, то це — перемога.

Ваша цитата з минулого інтерв'ю: «Для меня системный анализ как любовь — все слышали, но никто не знает, что это такое». Чи дізналися Ви відповідь на ці два запитання через 10 років? На перше дізнався, але що таке системний аналіз, не знаю й досі.

І що ж таке кохання? Кохання — це відчуття дуже глибокої спорідненості з іншою людиною, коли перестаєш відділяти її від себе.

Завершимо інтерв'ю філософським питанням. Скільки коштує кохання? Так само, як безліч речей у цьому світі, — нескінченно багато.